А. Бондарчук

ПРО СХОДЖЕННЯ НА КАЗБЕК

Фото А. Бондарчук
ПРО СХОДЖЕННЯ НА КАЗБЕК
"Короткий" звіт з пригоди під кодовою назвою #ЮляРюкзактаГори. Перша гірська пригода, і, сподіваюсь, далеко не остання.
Мама вчора захвилювалась. Каже, сиджу, доню, виглядаю Твою розповідь про Кавказ, і не бачу. Що такОє?..
От і я думаю, що такоє :)
Нотувала розповідь ще там, в горах. Але емоцій і спогадів стільки, що вистачило б на добротне оповідання. І відфільтрувати їх для нарису в ФБ дуже важко.
Зробила все, що змогла. Літер багато, буду сподіватись на терплячість читача.
Хоча, чому я лукавлю — мені просто хочеться цими спогадами поділитись і залишити ці строки там, де їх можна буде знайти
Про Кавказ
Я їхала на Кавказ саме за цим — за мальовничим краєвидом, що поступово відкривається зі світанком; за гострими засніженими вершинами, які здіймаються з клубчастих хмар; за голими темними схилами, що поступово сповзають вниз, до поселень.
А ще я їхала для того, щоб зійти на гору. На ту гору, що покликала мене ще кілька років тому, коли я стояла на кам'яних зведеннях Джварі і вперше, здалеку її побачила.
Казбєк.
То була хімія. Магія. Кохання з першого погляду.
Чи мені було страшно? Швидше ні, чим так.
Чи було важко? - Так. Тверде і беззаперечне. Відверто кажучи, не зовсім розумію, як я це зробила. Мене підтримали чоловіки - Юрій, Руслан, Аркадий, Роман, Женя, Сергій - та гори. І я їм за це безмежно вдячна!
Коли Руслан допомагав мені зі зборами в похід, я «чинила опір» щодо якоїсь чергової теплої важкої штуки. І він запитав мене, чи я знаю, що таке змерзнути? Коли страшенно холодно, і не можеш годинами зігрітись? Я щось непевне відповіла тоді. Відшуткувалась. Але тепер можу твердо відповісти, Руслане - знаю!
Щодо важкості.
Якщо у мене запитають — що найважче в поході — без вагань підтримаю думку більшості — рюкзак!
20 кг на плечах протягом кількох днів — такі собі забавки для невеличкої дівчинки. Але в горах рюкзак — це життя. В ньому сухий одяг, спальник, аптечка, термос з гарячим чаєм, їжа, вогонь - все, щоб вижити, якщо раптом заблукаєш, туман засліпить шлях, чи непогода закриє дорогу. Хочеш жити — неси рюкзак
От і я волочила свої 20 кг, волочила і плакала. А коли до мети — в той момент метеостанції — залишалось менше 200 м (з набором висоти, як мені здавалось, метрів 180 :)) - я майже здалась. Подумалось мені: «Залишусь жити тут, в горах, з грузінами, на метеостанції. Тоді я викину на геть того рюкзака, разом з тим паспортом і рештою непотрібного мотлоху, рачки доповзу останні 200 м і залишусь довіку в цій молочній красі.» Так і думала, рахуючи по 30 кроків і долаючи найважчі 200 м у моєму житті. Не знаю як, якось дійшла. Рома підбадьорював мене позаду «Юля, ще пару кроків, ти зможеш». І я розуміла, що як не буду йти — перекрию йому шлях. Дійшла Впала в сніг «позою немовляти» і з пів години плакала. Чи то від втоми, чи то від щастя.
Гори безперешкодно впускають тих, хто чистий серцем, думками, задумами.
Через непогоду два дні ми простояли табором внизу, біля церкви, на висоті 2100, що на день вибило нас з графіку.
Не могла зрозуміти, чому ж…
На ранок третього дня я просила Господа, просила у Гір, щоб впустили нас всіх, і всіх нас випустили
В цей день ми йшли від церкви (2100) до метеостанції (3600), що вже багато років слугує притулком для альпіністів.
Стояв туман, мов молоко, час від часу йшов дощ або сніг.
Але не було виснажливої спеки або зливи. Ми дійшли за два дні, втомлені, але здорові й сухі.
А ввечорі того дня, коли ми прибули до метео, пішов сніг!!! Наче Господнє благословіння )) І я стояла, мов зачарована, спостерігаючи, як у світлі ліхтаря танкОм спускаються сніжинки!…
Ми милувались снігопадом і засмучувались одночасно — чи пустить нас той сніг на гору?..
Ми бачили кілька груп, що повернулись з Гори так і не досягнувши вершини. Зустріли чехів, що потрапили в тріщину і, на щастя, всі повернулись. Бачили групу з 20 осіб, що дійшли до верхнього плато і не піднялись вище.
«Лавино небезпечно, снігу більше метру, не ходіть»… - чули ми.
Юрій довго вагався перед тим, як сказав, що підемо в ніч і навів будильник.
Ми зустрічали і проводжали альпіністів, що повертались ні з чим. І якби нас не вибила з графіку непогода на початку шляху, можливо ми так само повернулись би, як та група з 20 осіб, роблячи спробу на день раніше. А так, о 1:30 ночі 6 травня ми прокинулись. І побачили на небі зорі! Зорі! Без жодної хмаринки. Ми вийшли, готові прийняти будь-який результат. Але я тихенько, глибоко всередині, була впевнена, що ми дійдемо до вершини. І спустимось вниз.
Бо я просила про це. Певне, як і кожен з нас просив.
І нас вела людина, яка щиро ці гори любить. А гори завжди впускають тих, хто щирий серцем.

Фото Ю. Заїки

А потім, уявляєте, йду, немов зомбі, по схилу, і бачу, що на ньому вже є світло сонця! І хочеться бігти до нього, летіти, бо розумію, що то є мій порятунок, то є тепло. І сонце вже падає на Юру, і на ту мотузку і ось вже й я! Господи! Я ще ніколи ТАК йому не раділа , як в той день — світанок 6го травня. Саме в той один ясний день ми піднялись на Казбек.
Ми стояли на висоті 5033 м, робили фото, спілкувались з ще однією групою, що дійшла до вершини з іншого боку.
І дивились ВНИЗ, на НЕБО! Бо небо було під ногами!
Пухнасті білі хмари, що час від часу відкривали нам вид на схили інших гір. І я так дякувала Господу і Горам за те, що відкрили нам цей краєвид! І Юрій Заїка, за те, що нас туди вивів.
Так, дійти до вершини — це той ще азарт. Але мати щастя побачити все довкола за ясної погоди — це великий дар від норовливих Гір! І ми цей дар прийняли.

Фото Ю.Заїки

Фото Ю.Заїки

Фото Ю.Заїки

Не знаю, чи складеться у нас ще "прогулятись" тим самим складом, але хочу подякувати кожному з чоловіків - Руслан, Ромі, Жені, Сергійку, Аркадий та гіду, з яким не страшно на вершину світу - Юрій Заїка - за неймовірну підтримку, за терплячість, за посмішки і обійми З вами в горах було чудово! Дякую)))
Казбєк.
Він нас впустив, і випустив. Він подарував нам незабутні емоції, перешкоди, враження, краєвиди. Він прийняв нас з повагою та любов'ю, так само, як і ми поставились до нього.
А щодо мене особисто - Казбєк не попрощався зі мною Проводжаючи, він сказав мені «допобачення», посміхнувся лагідно сонячним промінням, і зникнув в хмарах серед засніжених безмежних гір…

12 травня 2017 р.
Весь відгук тут
А. Бондарчук
Я запитую себе час від часу, чого я попхалась туди?
Світанок.
Один той світанок був вартий тих зусиль. Один день ясної погоди. Пів години на горі.

ДЯКУЮ!

КОЛИ ВАМ СПОДОБАЛОСЬ, ПОДІЛІТЬСЯ ВРАЖЕННЯМИ З ДРУЗЯМИ

Почніть історію вашої унікальної мандрівки!

Made on
Tilda